За роки повномасштабної війни українські журналісти накопичили нові практики роботи в умовах, для яких не існувало готових міжнародних рекомендацій: постійні атаки FPV-дронів, масовані повітряні удари, документування воєнних злочинів у реальному часі, нові підходи до безпеки, верифікації інформації, організації роботи редакцій та підтримки команд.
Сьогодні цей досвід залишається переважно локальним, хоча він уже здатен зробити безпечнішою й професійнішою роботу журналістів у майбутніх конфліктах.
Україна накопичила знання, які можуть стати основою нових міжнародних стандартів. Але чи готова міжнародна професійна спільнота перейти від моделі, у якій Україна є лише отримувачем рекомендацій, до моделі, де українські журналісти та журналісти, які багато працюють в Україні, стають їхніми співавторами?
Під час дискусії ми говоритимемо про те, які міжнародні стандарти вже не відповідають реальності сучасної війни, який український досвід має бути інституціоналізований, як редакції можуть стати центрами міжнародної експертизи та що потрібно зробити, аби українські журналісти формували глобальні правила роботи, а не лише користувалися ними.
Модерує: Наталка Гуменюк, співзасновниця та виконавча директорка "Лабораторії журналістики суспільного інтересу".
Спікери_ки:● Полін Мофре, регіональна представниця "Репортери без кордонів" в Україні;● Катерина Сергацкова, директорка, Daily Humanity;● Мар'ян Кушнір, кореспондент Радіо Свобода;● Фабріс Депре, кореспондент "Financial Times".

Журналістику часто описують як місію чи покликання і рідше як роботу. Хоча це - така сама робота, як будь-яка інша: з наймом і звільненням, з трудовим договором чи його відсутністю, з відпустками і лікарняними - або без них, - з мобілізацією, вигоранням, потребою в психологічній підтримці і страхуванні. 
Війна загострила ці питання: скорочення штату, перехід на фриланс, дистанційна або проєктна робота, небезпечні умови, відсутність вихідних і відпусток, - усе це стало повсякденням для медіа. В той же час, ті, хто активно бореться за справедливість для інших людей, не можуть захистити свої власні трудові права. Виходить, той, хто щодня фіксує чужу вразливість, сам залишається вразливим. 
Модерує: Анна Овчаренко, співзасновниця та директорка онлайн-медіа "Точка Сходу"
Спікери_ки:● Владислав Бундаш, виконавчий продюсер Громадського радіо;● Володимир Мжельський, генеральний директор "5 каналу".

Ми часто говоримо про «інтеграцію ветеранів» — ніби це окрема група людей, яка перебуває десь поза суспільством і має знайти в ньому своє місце. Але ветерани і ветеранки вже є частиною суспільства. Тому питання не в тому, як інтегрувати їх у старі правила, а в тому, як сформувати нові правила спільного життя, де всі мають різний досвід війни. Змінюватися мають наші інституції, робочі місця, сервіси, публічні простори, медіа та повсякденні звички. Але як саме? З чого почати?
Дякувати ветеранам та ветеранкам легко, доки вдячність залишається символічною, а самі реципієнти подяки — це якісь абстрактні героїчні особистості, а не реальні люди, які можуть особисто тобі і не подобатися. А як виглядає ситуація, коли замість символічної вдячності потрібна реальна готовність поступитися частиною власного комфорту?
Особлива відповідальність у цьому процесі лежить на медіа: саме вони значною мірою визначають, кого бачить суспільство — бездоганного героя чи героїню, потенційно небезпечну людину з ПТСР, отримувача допомоги чи повноправного громадянина з власним голосом, поглядами і правом на незгоду.
Медіа можуть або закріплювати дистанцію між «ветеранами» і «суспільством», постійно підкреслюючи їхню інакшість, або допомагати повертати всіх у спільний простір. 
Як говорити про ветеранів, не романтизуючи їх і не стигматизуючи? Як не знецінювати військовий досвід, виявляти шану і повагу, але й не перетворювати ветеранів і ветеранок на касту недоторканних? І чи готові самі медіа відмовитися від простих героїчних історій чи скандальних заголовків заради складніших, суперечливих і часом незручних людей?
Модерує: Анна Сухецька, шеф-редакторка проєкту "Ностос" на Суспільному.
Спікери_ки:● Оксана Сенів, відеографка Суспільне Новини;● Микола Граднов-Савицький, менеджер спільноти правозахисного центру для військовослужбовців "Принцип";● Діана Жвінкліс, керівниця військової платформи "Характер".

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Медіа дедалі частіше будують комунікацію навколо конкретних журналістів, ведучих або авторів, які стають обличчями каналів, сайтів і редакційних проєктів. Аудиторії простіше встановити емоційний зв’язок із людиною, ніж із медіа як інституцією. Впізнаване обличчя допомагає залучати нову аудиторію, формувати довіру, просувати контент і монетизувати його.
Проте така модель створює ризики. Довіра може належати не редакції, а конкретному журналісту. Його помилки, публічні конфлікти або політична позиція впливатимуть на репутацію всього медіа. А якщо «обличчя» вирішить піти, воно може забрати із собою частину аудиторії, партнерів і рекламодавців.
Під час дискусії учасники обговорять, чи варто редакціям свідомо інвестувати у персональні бренди журналістів. Подискутують, як перетворити персональний бренд журналіста на ресурс для редакції, не зробивши медіа заручником однієї людини.
Модерує: Власта Лазур, журналістка "Радіо Свобода".
Спікери_ки:● Максим Щербина, журналіст "Телебачення Торонто";● Леся Іванова, журналістка "Бігус інфо";● Андрій Боборикін, виконавчий директор "Української правди";● Діана Дуцик, виконавча директорка ГО "Український інститут медіа та комунікації".

Українські медійники_ці роками живуть і працюють в умовах ризику. Для когось це чотири роки повномасштабної війни, для когось — уже дванадцять. І за цей час небезпека, втрати, поранення, виснаження та робота під обстрілами для багатьох стали частиною професійної рутини.
В цих умовах воєнний кореспондент повертається після чергового виїзду, під час якого за сто метрів від нього влучає ракета. Він здає матеріал і каже, що все гаразд. Що має робити редакція далі? Запропонувати відпочинок? Поговорити про пережите? Порадити звернутися до спеціаліста? А якщо журналіст не бачить у цьому потреби?
Турбота про журналіста починається задовго до таких моментів і не закінчується психологічною консультацією. Це оцінка ризиків перед відрядженням, спорядження, страхування, право відмовитися від небезпечного завдання, організація ротацій, достатній час на відновлення, підтримка тих, хто живе й працює у прифронтових містах, і можливість відкрито говорити про власні межі та стан.
Але відповідальність не може бути односторонньою. Редакція не завжди розуміє, що насправді відбувається з людиною в полі. Журналісти, своєю чергою, не завжди говорять про втому, страх або те, що більше не справляються. Саме через цю різницю оптик часто виникає прірва.
Є й інші ситуації. Журналісти можуть роками пояснювати цивільним необхідність евакуації, але коли рішення про виїзд треба ухвалити для себе, це вже зовсім інша історія. Вони пишуть про важливість психологічної допомоги, але пропозицію редактора звернутися до спеціаліста іноді сприймають як недовіру до професійності.
Чи може редакція взагалі гарантувати безпеку журналіста? Якими є мінімальні умови, без яких небезпечне відрядження не повинне відбутися? Як підтримувати тих, для кого війна — це не ротація, а повсякденне життя? І як зробити так, щоб турбота не залежала від доброї волі окремого керівника чи особистих стосунків у команді?
Модерує: Маргарита Міщук, комунікаційна менеджерка проєкту "Психічне здоров'я для України".
Спікери_ки:● Вʼячеслав Мавричев, шеф-редактор Суспільне Харків;● Дар'я Літовченко, кореспондентка, ДП МПІУ "Freedom UATV";● Аліна Піскова-Євич, воєнна кореспондентка інформагентства "Вчасно", Frontliner;● Олена Лептуга, головна редакторка медіа "Накипіло", голова ГО "Харківський кризовий інфоцентр".

Ми звикли говорити, що журналістика повинна показувати правду. Але чи існує межа, після якої правда перестає бути свідченням і стає використанням чужого горя?
Четвертий рік великої війни лише загострює ці питання. Чи потрібно знімати і показувати загиблих, щоб світ розумів справжню ціну російської агресії? Чи має людина право на гідність навіть у момент найбільшої трагедії? Чи не перетворилося бажання викликати емоцію на головну ціль сучасних медіа і блогерів, а алгоритм медійних платформ — на незалежних авторів та редакторів, що визначають, які історії побачать мільйони?
Прагнучи не травмувати аудиторію, ми інколи приховуємо найболючіші прояви війни. Але чи не ризикуємо водночас зробити її абстрактною? Як знайти баланс між необхідністю документувати злочини, повагою до людини та відповідальністю перед суспільством?
Ця дискусія — не про готові рекомендації. Вона про щоденні рішення журналістів, фотографів і редакторів, які формують не лише новини, а й те, якою ця війна залишиться в колективній пам'яті.
Модерує: Вікторія Курчинська, фоторедакторка, редакторка спецпроєктів Суспільне Новини.
Спікери_ки:● Данило Павлов, фоторедактор Reporters, документальний фотограф;● Влада Ліберова, українська документальна фотографка, співзасновниця документального проєкту LIBKOS;● Ольга Ковальова, керівниця Української асоціації професійних фотографів (UAPP), засновниця та керівниця Школи фотографії та візуальної культури UAPP.

Внаслідок повномасштабного вторгнення близько 1,5 мільйона українських дітей опинилися на окупованих територіях. Ще десятки тисяч дітей зазнали примусової депортації до Росії. Окупаційна влада розгорнула масштабну програму знищення української ідентичності, перевиховання та мілітаризації дітей. Їх позбавляють доступу до української освіти, нав’язують російську історію та пропаганду, змінюють їхнє культурне й інформаційне середовище. 
Що робить Україна, щоб повернути дітей додому? Які механізми вже працюють, а чого нам досі бракує? І головне — скільки часу ми маємо, перш ніж систематична пропаганда та русифікація суттєво змінять ідентичність дітей?
Спікери_ки:● Дарья Касьянова, Українська мережа за права дитини.

Як дані допомагають журналістам у розслідуваннях? На прикладах конкретних кейсів учасники зможуть випробувати практичні інструменти, які будуть помічними журналістам у зборі й аналізі даних з Реєстру декларацій, Реєстру порушників (корупціонерів), Порталу повідомлень викривачів, Реєстру прозорості (лобістів), реєстру POLITDATA (фінансування політичних партій), Інформаційної системи моніторингу реалізації державної антикорупційної політики. Використання відкритого АРІ, фільтри, формування аналітичних дашбордів тощо. Під час виконання практичних завдань важливо також отримати пропозиції учасників. Як показує досвід, НАЗК активно реагує на прохання журналістів та дата-аналітиків щодо вдосконалення ІТ-інструментів. 
Тренерка: Анна Ковтуненко, керівниця департаменту інформаційних систем, аналітичної роботи та захисту інформації НАЗК.

Штучний інтелект уже вміє значно більше, ніж генерувати тексти. Він може допомагати невеликим командам працювати з великими масивами інформації, шукати й перевіряти дані, моніторити інформаційне поле, автоматизувати рутинні процеси та перетворювати розрізнені джерела на матеріал для подальшої роботи. Але між «цей інструмент існує» і «цей інструмент справді вирішує мою задачу» все ще залишається велика відстань.

Протягом п’яти місяців Civic Signals Lab працювала з командами медіа та громадських організацій саме з цієї точки: не «які AI-інструменти зараз популярні?», а «у нас є конкретна задача — чим і як її можна вирішити?» Учасники тестували ШІ, OSINT, інструменти аналізу даних, моніторингу й автоматизації на власних робочих процесах та адвокаційних кейсах.

На сесії команда й учасники Civic Signals Lab покажуть, що з цього спрацювало на практиці.
Спікери_ки уточнюються.

Панельна дискусія присвячена стратегічним позовам проти участі громадськості (SLAPP) — судовим позовам, які подають не для захисту порушеного права, а щоб залякати, виснажити й змусити замовкнути журналістів, редакції та активних громадян. Для медіа це одна з найтихіших, але найдієвіших форм тиску: не пряма заборона, а загроза роками судитися й платити.
Сьогодні Україна вперше має відповідь на цей виклик — законодавчий пакет, розроблений за підтримки проєкту Ради Європи, покликаний привести захист свободи слова у відповідність до європейських стандартів протидії SLAPP. Наступний крок — його ухвалення. Саме тому ця розмова не абстрактна дискусія про тиск на медіа, а адвокація конкретного рішення.
За одним столом зберуться ті, хто бачить проблему з усіх боків: суддя Верховного Суду Ян Берназюк — як анти-SLAPP механізми працюватимуть у залі суду; медіаюристи Ігор Розкладай (ЦЕДЕМ) і Максим Дворовий (Лабораторія цифрової безпеки), що працювали над рамкою, — що саме змінює пакет; Флютура Кусарі (ECPMF, Коаліція проти SLAPP в Європі) — європейський стандарт і чому він спрацював в інших країнах; Наталя Петрова (Рада Європи) — як це вписується в європейські зобов'язання України; і журналістка Марія Музичко (Bihus.Info) — що стоїть на кону для тих, хто наважується говорити незручну правду. Разом вони відверто розберуть виклики, перешкоди й можливості на шляху до ухвалення пакета: як ці норми працюватимуть у суді, чому важливо проголосувати за них уже зараз і що зміниться для кожного, хто говорить.
Бо свобода слова тримається не лише на сміливості тих, хто говорить, а й на законі, який їх захищає.
Модерує: Олександр Бурмагін, член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.

Реклама втрачає стабільність, грантове фінансування не може бути єдиною опорою, а штучний інтелект змінює шлях аудиторії до новин. Водночас люди вже платять за підписки, сервіси, авторів, спільноти та цифровий контент — але не завжди готові платити за журналістику.
Що саме медіа зможуть продавати своїй аудиторії у 2030 році: доступ до контенту, членство у спільноті, корисні сервіси, події, експертизу чи довіру? Чому люди легко донатять волонтерам і блогерам, але значно рідше підтримують редакції? Наскільки спосіб оплати впливає на готовність платити — і чи можуть швидкі платежі, регулярні внески та мікроплатежі змінити економіку медіа?
Це дискусія про нові відносини між редакцією та аудиторією: що медіа мають створювати, за що люди бачать цінність і як перетворити цю цінність на стійку бізнес-модель.
Модерує: Дар'я Трапезнікова, редакторка Forbes Ukraine, засновниця авторського проєкту про медіа "Рівні медіа".
Спікери та спікерки:● Андрій Яніцький, голова правління ГО "ПроМедіа";● Антон Дорожан, менеджер з благодійності, директор корпоративного благодійного фонду ПриватБанку;● Сергій Прокопенко, редактор Ґвара Медіа;● Анна-Вероніка Краснопольська, виконавча директорка науково-популярного медіа Куншт;● Наталія Котенева, CEO Ligamedia та Nexa.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Від початку повномасштабного вторгнення українські правоохоронці зафіксували понад 260 тисяч воєнних злочинів. Війна дедалі інтенсифікується, водночас уже сьогодні існує суспільний запит на збереження пам’яті про пережите — про загиблих військових і цивільних, окупацію, полон, депортацію, зруйновані міста. Поки українська держава формує підходи до створення великих загальнонаціональних музеїв і меморіалів, суспільство шукає мову, якою говоритиме про ці досвіди. По всій країні виникають місцеві громадські ініціативи, тимчасові меморіали та стихійні місця пам’яті.
Та якими мають бути нові меморіали й музеї? Як не відтворювати звичні застарілі моделі пам’яті, і які нові практики та способи пам’ятування виникають натомість? Якою має бути роль спільнот у формуванні пам’яті про пережите, а якою — роль держави? Чи можуть місця пам’яті стати частиною живого громадського простору та життя громад? І що з досвіду інших суспільств, які пережили війни та масове насильство, може бути корисним Україні — а які форми пам’ятання мають постати саме з українського досвіду?
Про це говоритимуть журналістки та дослідниці, які працюють із темами війни та пам’яті. Розмова спиратиметься на дослідження та практичний досвід учасників — зокрема роботу Лабораторії журналістики суспільного інтересу над новим медіапроєктом про українські та міжнародні практики меморіалізації на платформі «Життя війни», а також досвід Платформи пам’яті Меморіал зі збереження пам’яті про загиблих унаслідок російської війни проти України.
Модерує: Наталка Гуменюк, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу
Спікери_ки:● Ангеліна Карякіна, співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу, радниця голови правління інформаційного мовлення Суспільного, членкиня Комітету новин Європейської мовної спілки (EBU);● Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам'яті Меморіал;● Олександр Попенко, фотограф, Лабораторія журналістики суспільного інтересу.

Нова географія - новий контент без кордонів. Залишатися у прикордонні чи частково або повністю релокуватися? Частина регіональних прифронтових медіа виходять за географічні межі своїх громад, експериментують із новими форматами, платформами, темами, використовують ШІ. Що означає така трансформація для регіональних журналістів, які безпосередньо створюють контент?  
Як змінюється аудиторія релокованих і прифронтових медіа? Як редакції одночасно працюють для прифронтових громад, внутрішньо переміщених осіб, українців за кордоном та національної й міжнародної аудиторії? Як сформувати коло прихильників медіа (клуби, спільноти), працюючи одночасно на національному й регіональному рівнях? Як релокація економічних кластерів, зміни аудиторії та контенту впливають на бізнес-моделі медіа для довгострокового існування? У ситуації зменшення донорського фінансування, де точки для найнеобхіднішої підтримки? Які тенденції до трансформацій в українському медіа ландшафті ви бачите вже зараз? Ваші прогнози на 2027.     
Модерує: Оксана Майдан, директорка проєкту FAIR Media Ukraine.
Спікери_ки:● Сергій Колесников, редактор-співзасновник медіа #ШОТАМ;● Анна Мурликіна, координаторка проєкту “Кластер релокованих медіа” DII-Ukraine, головна редакторка сайту 0629;● Дмитро Лук'яненко, співзасновник локального онлайн-медіа Kramatorsk post;● Юлія Канзеба, журналістка медіа “Трибун”.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Національне інформаційне агентство «Укрінформ» презентує унікальний досвід трансформації мультимедійного журналістського проєкту в друковане видання. Книга "Командири перемоги" - це не просто збірка інтерв'ю з керівниками різних родів військ Сил оборони України(зокрема Кирилом Будановим, Павлом Палісою, Олександром Півненком, Олегом Іващенком), а важливий документ сучасної історії.
Під час заходу команда агентства поділиться досвідом створення книги виключно власними силами (In-house) - від ідеї та дизайну до підготовки до друку. Окремий акцент буде зроблено на символізмі видання (книга містить оригінальні автографи командирів, а закладка оздоблена бойовою гільзою, виготовленою Ольгою Коновал, дружиною загиблого Героя України Сергія Коновала) та на ролі медіа у документуванні війни.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Панельна дискусія присвячена стратегічним позовам проти участі громадськості (SLAPP) — судовим позовам, які подають не для захисту порушеного права, а щоб залякати, виснажити й змусити замовкнути журналістів, редакції та активних громадян. Для медіа це одна з найтихіших, але найдієвіших форм тиску: не пряма заборона, а загроза роками судитися й платити.
Сьогодні Україна вперше має відповідь на цей виклик — законодавчий пакет, розроблений за підтримки проєкту Ради Європи, покликаний привести захист свободи слова у відповідність до європейських стандартів протидії SLAPP. Наступний крок — його ухвалення. Саме тому ця розмова не абстрактна дискусія про тиск на медіа, а адвокація конкретного рішення.
За одним столом зберуться ті, хто бачить проблему з усіх боків: суддя Верховного Суду Ян Берназюк — як анти-SLAPP механізми працюватимуть у залі суду; медіаюристи Ігор Розкладай (ЦЕДЕМ) і Максим Дворовий (Лабораторія цифрової безпеки), що працювали над рамкою, — що саме змінює пакет; Флютура Кусарі (ECPMF, Коаліція проти SLAPP в Європі) — європейський стандарт і чому він спрацював в інших країнах; Наталя Петрова (Рада Європи) — як це вписується в європейські зобов'язання України; і журналістка Марія Музичко (Bihus.Info) — що стоїть на кону для тих, хто наважується говорити незручну правду. Разом вони відверто розберуть виклики, перешкоди й можливості на шляху до ухвалення пакета: як ці норми працюватимуть у суді, чому важливо проголосувати за них уже зараз і що зміниться для кожного, хто говорить.
Бо свобода слова тримається не лише на сміливості тих, хто говорить, а й на законі, який їх захищає.
Модерує: Олександр Бурмагін, член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.