Україна стала унікальним середовищем для випробування нових форматів співпраці між журналістами, OSINT-розслідувачами, громадянським суспільством та механізмами притягнення до відповідальності. Разом вони розробили нові підходи до документування атак, встановлення ймовірних виконавців, збереження доказів та фіксації цих подій у публічному просторі. Водночас ця нова екосистема створює низку інституційних та етичних викликів. Як така співпраця може сприяти встановленню істини та притягненню винних до відповідальності, водночас зберігаючи незалежність, професійні запобіжники та відповідальність, які відрізняють журналістику від кримінального розслідування? 
Спікери_ки:● Євгенія Моторевська, Керівниця відділу розслідувань воєнних злочинів Kyiv Independent;● Людмила Гусейнова, ГО Нумо, сестри! голова організації  

За останні роки українська армія стала не лише військовою силою, а й одним із найпотужніших виробників контенту. Бригади та підрозділи ведуть сторінки в соціальних мережах, створюють документальні фільми, публікують репортажі з бойових позицій, формують власні бренди та напряму звертаються до мільйонної аудиторії.
У цій новій реальності журналісти більше не є єдиними посередниками між війною та суспільством. Водночас військова комунікація й незалежна журналістика мають різні цілі. Перша покликана підтримувати армію, мобілізувати суспільство й допомагати перемозі. Друга — документувати події, перевіряти факти, ставити незручні запитання та створювати повну картину війни.
Чи можуть ці ролі співіснувати? Що втрачає суспільство, якщо історію війни розповідає лише одна сторона? І чи змінюється місія журналіста тоді, коли армія сама стала потужним медіа?
Спікери_ки:● Артем Перфілов, Журналіст-фрілансер і локальний продюсер в Україні;● Вадим Карп'як, Речник 8 корпусу ДШВ ЗСУ;● Наталія Курдюкова, Керівниця Харківського Медіа Хабу;● Діана Буцко, Кореспондентка hromadske.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

20 років тому на громадсько-політичній мапі Донецька з’явилась молодіжна організація, яка консолідувала патріотичні середовища й поставила перед собою завдання відродження української мови, культури та історичної пам’яті. 20 років по тому ми обговоримо передвоєнний досвід діяльності «Поштовху» (2006-2014), а також ширше подискутуємо про інструменти інформаційної боротьби в умовах наративної переваги ворога. Як посилювати український наратив на сході? Як здійснювати когнітивну реінтеграцію після майбутньої деокупації?
Модерує: Сергій Стуканов, Директор Інституту соборності.

Спікери_ки:● Олена Стяжкіна, провідна наукова співробітниця Інститут історії України НАН України, професор Київської школи економіки (КШЕ);● Станіслав Федорчук, голова Правління ГО Українська народна рада Донеччини та Луганщини;● Катерина Жемчужникова, комунікаційниця Громадянської мережі ОПОРА, представниця Оргкомітету DMF. 

З початком великої війни українські медіа отримали новий досвід у висвітленні теми полону. Все частіше про досвід перебування у неволі публічно стали говорити психологи, реабілітологи, журналісти та самі звільнені з полону, з'явилося більше розуміння про ризики та межі публічності. Водночас люди, які пережили полон, та їхні родини досі говорять про неетичні запитання, спрощення їхнього досвіду та ситуації, коли увага медіа може бути додатковим випробуванням. Тож чи справді українська журналістика вчиться на власних помилках – і чи змінюються її практики разом із накопиченням досвіду?
Дослідження "Медійної ініціативи за права людини" показують: досвід полону впливає не лише на самих бранців, а й на їхні родини, а наслідки перебування у неволі не закінчуються в момент звільнення.
Водночас публічність – один із небагатьох інструментів, здатних привертати увагу суспільства до людей, яких Росія намагається стерти, й посилювати увагу до їхнього звільнення. Про одних полонених знає вся країна, про інших – майже ніхто. Медійність підрозділу, активність родини, наявність комунікаційної стратегії можуть визначати, наскільки видимою стає конкретна історія. Та чи не створюють медіа ненавмисно «ієрархію полону»? І як говорити про цивільних, яких Росія незаконно утримує роками, не дозволяючи їм залишатися лише статистикою? Чи готові медіа говорити не лише про момент звільнення, а й про складне повернення до життя, бюрократичні процедури, реабілітацію та досвід родин? І чи достатньо узгоджено взаємодіють журналісти, правозахисники, родини, громадські організації та державні структури, які працюють над поверненням людей? Поговоримо про те, як кричати, щоб не забули, але водночас не нашкодити тим, заради кого ця увага потрібна.
Спікери_ки:● Марія Климик, співкерівниця департаменту захисту прав військовослужбовців та членів їхніх родин Медійної ініціативи за права людини;● Олександр Гуділін, звільнений з полону захисник Маріуполя, автор "Новин Донбасу";● Катерина Музлова, директорка БО "БФ "СЕРЦЕ В ДІЇ",членкиня Громадської ради при Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими;● Станіслав Козлюк, журналіст 

Партнерства бізнесу й медіа в Україні досі часто починаються з конкретного запиту: публікації, розміщення чи окремої події. Але чи може така взаємодія перетворитися на довгострокове партнерство, у якому цінність отримують і бізнес, і медіа, і аудиторія?
Бізнесу важливо розуміти, який результат він отримує від співпраці з медіа, а медіа — вміти говорити про свою цінність не лише мовою охоплень та аудиторії. Водночас для системної взаємодії потрібні зрозумілі правила, прозорість і довіра між сторонами.
На дискусії поговоримо про те, як бізнесу та медіа домовлятися про формат співпраці, визначати взаємну цінність і будувати партнерства, а не просто обмінюватися послугами. Обговоримо, що допомагає перейти від разового замовлення до системної взаємодії, як змінюються очікування бізнесу й медіа та яку роль у цьому відіграють довіра, репутація й нові технології.
Окремо говоритимемо про те, як у сучасних умовах змінюється споживання контенту та пошук інформації, і що це означає для майбутньої співпраці бізнесу та медіа.
Модерує: Марія Вереітіна, керівниця напрямку стратегічних партнерств DII Ukraine.
Спікери_ки:● Альона Холодова, менеджерка Спільноти «Накипіло», журналістка;● Аліна Смишляк-Борода, директорка з управління репутацією та CSR Kormotech;● Віталій Улибін, СЕО медіа «Полтавська хвиля», PhD з журналістики та викладач Університету Грінченка;● Уляна Колодій, засновниця та CEO агенції u.comms;● Сергій Колесніков, редактор-співзасновник #ШОТАМ;● Олег Шапаренко, Менеджер зі стратегічних комунікацій, EPAM Україна.

Поки алгоритми дедалі краще справляються з рерайтами, перекладами та типовими інформаційними повідомленнями, редакції змушені заново відповідати на головне питання: за що вони насправді платять журналісту? За текст? Чи за власну інформацію, перевірку фактів, довіру, контекст, емпатію та незручні запитання?
Штучний інтелект уже змінює редакції. Автоматизуються цілі процеси, з'являються нові професії, а редактори дедалі частіше працюють не лише з людьми, а й з алгоритмами. Але разом із цим виникають нові виклики. Якщо ШІ забирає першу сходинку професії, де навчатимуться майбутні журналісти? Як не перетворитися на оператора промтів замість автора? Як використовувати ШІ, не втрачаючи відповідальності перед героями матеріалів? І чи не починають алгоритми визначати, про що суспільство говоритиме завтра?
Це дискусія не про те, чи замінить ШІ журналістів. Вона про те, що саме залишиться виключно людською роботою. Якщо штучний інтелект бере на себе механічну частину професії, чи означає це, що журналістика нарешті повертається до своєї головної функції — знаходити те, чого алгоритм знайти не може? Адже саме там народжуються ексклюзивна інформація, довіра, контекст, відповідальність і рішення, які не здатна ухвалити жодна машина.
Модерує: Юлія МакГаффі, головна редакторка NV.ua.
Спікери_ки:● Роман Андрейко, CEO 24 канал;● Андрій Куликов, оповідач, Громадське Радіо;● Олег Деренюга, МикВісті, керівник медіа;● Дмитро Самолюк, Head of Digital, телеканал "Ми - Україна".

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Торік на Донбас Медіа Форумі журналісти та представники військових комунікацій зібралися для відвертої розмови про взаємну відповідальність за баланс між правом суспільства знати правду про війну та реальними безпековими й оперативними обмеженнями. Цього року ми повертаємося до цієї дискусії, щоб з'ясувати, які проблеми вдалося розв'язати, а які досі залишаються відкритими.
Війна триває п'ятий рік, міжнародна увага розподіляється між дедалі більшою кількістю криз, а технологічні зміни на полі бою створюють нові загрози для журналістів і військових. Водночас суспільний запит на достовірну інформацію про війну та обов'язок медіа інформувати суспільство нікуди не зникають. Чи відповідають правила роботи медіа новій реальності? Чи можна зробити доступ до інформації гнучкішим без шкоди для безпеки? І хто має ініціювати зміни правил, коли реальність війни змінюється швидше за встановлені процедури?
До розмови запросимо військових пресофіцерів і представників військового командування, щоб обговорити найбільш складні питання взаємодії: затримки коментарів і процедури погодження, повноваження пресофіцерів, нерівний доступ різних редакцій до інформації та відповідальність за інформаційний вакуум.
Водночас ця відповідальність не може бути односторонньою. Помилка журналіста під час війни може коштувати не лише довіри аудиторії, а й безпеки та життя людей: передчасна публікація інформації, розкриття позицій чи деталей операцій, недотримання домовленостей та безпекових обмежень можуть мати реальні наслідки. Де проходить межа між правом суспільства знати та професійною відповідальністю медіа? І що мають змінити самі журналісти, щоб довіра між редакціями та військовими працювала в обидва боки?
Це продовження відвертої розмови про взаємні очікування, професійні розбіжності, реальні обмеження та необхідність змін. Без формальних відповідей і пошуку винних — із готовністю говорити про те, що не працює з обох боків, і шукати конкретні рішення.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Україна не відмовляється від своїх окупованих територій, однак не може точно передбачити, коли та за яких умов відбудеться їхнє звільнення. Перспектива тривалої окупації ставить перед державою, громадами та медіа складні й болючі питання. Як планувати майбутнє, не маючи визначених термінів? Як зберігати зв’язок із людьми в окупації та підтримувати громади, розділені війною? Як готуватися до деокупації, не відкладаючи вирішення актуальних проблем на невизначене «після»?
Під час дискусії представники влади, громад і медіа обговорять можливі сценарії розвитку подій та визначать завдання, які необхідно виконувати вже сьогодні. Ітиметься про державну політику щодо окупованих територій, підтримку людей в окупації та після виїзду, збереження громад як спільнот.Окремою темою стане майбутнє релокованих медіа з окупованих територій. Як довго вони будуть потрібні своїм громадам, якою має бути їхня роль під час тривалої окупації та після звільнення? Які знання, архіви, контакти й довіру необхідно зберегти, щоб у момент деокупації суспільство не починало вибудовувати комунікацію з цими територіями з нуля?
Це розмова без простих відповідей — про невизначеність, відповідальність і готовність діяти за різних сценаріїв. 
Модерує: Вікторія Єрмолаєва, головна редакторка Громадського радіо
Спікери_ки:● Віолета Артемчук, директорка громадської організації Донбас СОС;● Сергій Родін, заступник міського голови Бахмуту;● Юлія Тищенко, голова ради та засновниця Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД), співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості;● Валентина Троян, представниця Інституту масової інформації у Луганській області, ведуча Українського та Громадського радіо.

З початком повномасштабного вторгнення доступ до публічної інформації перебуває у вразливому стані. Введення воєнного стану не призвело до змін основного закону в сфері доступу, але породило самодіяльність різних органів влади та місцевого самоврядування, коли обмеження доступу до суспільно важливої інформації без деталей обгрунтовують воєнним станом. Дані не оприлюднюють, не надають на запит без обов'язкового трискладового тесту. Окрім того в парламенті за цей час проголосували низку законопроектів, а уряд готує нові, приймає підзаконні акти, які прямо обмежують доступ важливої інформації. В результаті журналісти, а, в результаті, і громадяни, обмежені в своїх інформаційних правах. А суди здебільшого стають на сторону влади. То як діяти журналістам в умовах вже існуючих обмежень і тих, які плануються? Як добитись відповіді на запит або оприлюднення інформації? Чому влада обмежує доступ до всіх відомостей, а не до тих, які потребують обмеження з огляду на війну? Яка роль журналістів у відстоювання інформаційних прав? Про це і не тільки будемо говорити на панелі.
Модерує: Надія Бабинська, експертка з відкритих даних.
Спікери_ки:● Юлія Деркаченко, представниця Уповноваженого з інформаційних прав;● Тетяна Олексіюк, ЦЕДЕМ;● Олена Русінова, Вільне радіо;● Олеся Коваль, керівниця програми "Прозорі міста" Transparency International Ukraine;● Ольга Вдовенко, директорка з юридичних питань ГО "Платформа прав людини".

Росії не обов’язково переконати світ у своїй правоті. Їй достатньо домогтися, щоб її знову почали сприймати як нормального учасника міжнародного життя: запрошували на переговори, повертали на спортивні змагання, відокремлювали російську культуру від відповідальності держави, а війну в медіа дедалі частіше описували як «конфлікт двох сторін».
Так працює когнітивна війна — боротьба не лише за факти, а й за те, як ми їх тлумачимо, кому співчуваємо, кого вважаємо агресором і що готові прийняти як норму. Дипломатичні рішення, культурні події, спортивний «нейтралітет» і редакційні рамки можуть складатися в єдину картину, навіть якщо не є частинами однієї скоординованої кампанії.
Під час дискусії поговоримо про те, як Росія використовує різні сфери для повернення своєї легітимності; де закінчуються баланс і нейтральність та починається нормалізація агресора; яку роль у цьому відіграють міжнародні медіа; і як Україна може протидіяти когнітивному впливу, не зводячи свою відповідь лише до заборон, спростувань та контрпропаганди.
Модерує: Марина Воротинцева, співзасновниця ГО "Шостий вимір". 
Спікери_ки:● Дмитро Корнієнко, засновник і директор Аналітичного центру RESURGAM;● Наталія Панченко, голова фонду Stand with Ukraine.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Сучасна журналістська освіта визначає, якою буде журналістика завтра - чи залишиться вона людиноцентричною в часи, коли технології, війна та нові формати споживання інформації змінюють правила гри швидше, ніж встигають оновлюватися навчальні програми. Як готувати журналістів, здатних працювати для людей і про людей навіть у найскладніших суспільних умовах? Що насправді означає "якісна журналістська освіта" в сучасному світі? Хто має викладати практичні дисципліни - академічні викладачі чи практики з редакції, і як це поєднати? Як утримати молодь у професії, якщо матеріальні стимули слабкі?
Модерує: Андрій Бистров, аспірант кафедри онлайн-медіа ННІЖ КНУ імені Тараса Шевченка.
Спікери_ки:● Наталія Лященко, в.о. директорки телекомпанії "Київ24";● Надія Баловсяк, доцентка Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету;● Артем Халімовський, експерт з питань освіти, Фундація Множина;● Павло Мірошниченко, доцент кафедри журналістики, керівник пресслужби Запорізького національного університету;● Вікторія Сидоренко, директорка з управління персоналом, Суспільне мовлення.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.

Опис уточнюється.
Спікери_ки уточнюються.